25 листопада-День пам'яті жертв голодоморів

 


Сьогодні в Бутівському НВК відбувся захід, приурочений Дню пам'яті жертв голодоморів в Україні. Мова йшла про жителів села Бутівське-Кодаченко Євдокію Григорівну, Грахову Ольгу Семенівну, а також про жителів села Калинівка (тепер Народицького району Житомирської області, які внаслідок аварії на ЧАЕС були переселені в Бутівське)-Давидюк Ганну Василівну, Мартиненка Василя Івановича, які були свідками подій 1932-1933 років, а також про Шмат (Налапко)Марію Демидівну, 1932 р.н. з с.Собічино Олевського району Київської області (тепер Житомирської).

                

         Спогади про Голодомор 1932-1933 років Кодаченко Євдокії Григорівни,

 1922 р.н., яка народилась в с.Бутівському, яке в 1932-1933 роках належало до Миронівської сільради  Дніпропетровської області і в роки Голодомору проживала в цьому селі.

        Батько  її,  Артеменко  Григорій  Ілліч,  працював  сторожем  на  свинарнику.  Коли

йшов  на  роботу,  то  його  дружину  місцеві   „активісти”  закривали  в  льох.  Мабуть,

боялись,  щоб  вони  не  втекли,  бо  їх  внесли  до  розряду  куркулів  і  готували  до  ви-

селення  на  Соловки.  Кілька разів  приходили  до  них  шукати  продукти,  спеціальними

піками  проштикали  все  подвір’я  але  нічого  так  і  не  знайшли.  Євдокія  Григорівна  добре  пам’ятає  імена  цих  людей: Артеменко  Трохим,  Квіташ  Степан  Микитович,

Попович  Дунька.  До  цієї  групи  стали  силою  залучати  і   брата  Євдокії  Григорівни

Артеменка  Івана  Григоровича.  Він  спитав  батька,  що  має  робити.  Не  піти-означало

підписати  вирок  і  собі  і  сім’ї,  а  піти-свої  ж  люди  прокленуть,  адже  місцевий  „актив”  забирав  з  господарств  все  до  крихти.  Батько  відповів: „Іди,  але  не  смій

кривдити  людей”.

 Одного  разу  Артеменку  Григорію  Іллічу  працівник  контори (родом  з  Миро-

нівки)  сказав,  що  їх  збираються  виселяти  на  Північ.  Виявилось,  що  на  його  госпо-

дарство   записано  1,5  га  землі,  а  насправді  було  тільки  0,8 га.  „Підіть  в  Миронівку,

візьміть  справку  аби  показати  в  місцевій  конторі”.

Григорій Ілліч так  і  зробив.  Приніс  справку,  показав  „активістам”,  ті  випустили 

з  льоху  його  дружину  і  сказали,  що  їх  сім’ю  більше  не  чіпатимуть.  Але  просили

дати  їм  що-небудь  з  продуктів,  бо  їм  треба  виконати  план.  Дружина  Григорія Ілліча

дала  трохи  квасолі.  На  другий  день  прийшов  син  Іван  і  сказав  аби  батько  написав  заяву  до колгоспу  бо  інакше  можуть  виселити.  Артеменко  Г.І. написав заяву,  а  на

другий  день  прийшли,  забрали  до колгоспу  коня,  корову,  весь  реманент.

Загроза  голодної  смерті  нависла  над сім’єю,  в  якій  було  дев’ятеро  дітей.

Тоді  мати  Євдокії  Григорівни  пішла до  знайомого  комірника  Петра  просити  допомо-

ги.  Поряд  було  заможне  господарство,  власника  якого  виселили  і  в  клуні  лежали

просяні  висівки.  Петро  дозволив  провівати  ці  відходи  і  там  залишалось  трохи  про-

сяної  січки.  Мати час  від  часу  ходила  провівати  і  це  врятувало  сім’ю  від смерті.

Однак  голодне життя  далося  взнаки  трохи  пізніше-у  батька  почали  пухнути  ноги

і  в  1939 році  він  помер  в  лікарні  у  Крилові  (тепер  Світловодськ).
  
Спогади Шмат Марії Демидівни, 1922 р.н., сім'я якої попала в 1933році під розкуркулення і була вивезена в Карело-Фінську АРСР з села Собічино Олевського району Київської області(тепер Житомирська).

В 1933 році сім’ю Шмат Демида Кузьмича (1890 р.н.) та його дружини Олександри (1895 р.н.) виселили як таких ,що попали під розкуркулення,  в Карело-Фінську АРСР. Сім’я на той час нараховувала 6 дітей:

-Михайло – 1918 р.н.

-Віра – 1922  р.н.

-Ольга – 1924 р.н.

-Галя – 1926 р.н.

-сестра (імені Марія Демидівна не пам’ятає)- 1930 р.н.

-Марія – 1932 р.н.

До виселення сім’я мала корову,коня. Була ділянка землі біля хати та в полі.

В Карело-Фінській АРСР сім’я проживала неподалік станції Княж-Погост в селищі Нижній Ідель квартал №53.

В 1937 році заарештували батька. Сім’я вважає, що імовірними причинами арешту могли бути якісь висловлювання на адресу влади, а також той факт, що рідний брат дружини Демида Кузьмича перейшов через кордон на польський бік, залишивши свою сім’ю. В цьому ж році Демида Кузьмича розстріляли. Шмат Марія Демидівна померла в с.Бутівське в 2017 році у віці 84 роки.

Спогади про Голодомор 1932-1933 років Онопрієнко (Давидюк) Ганни Василівни, 1922 р.н., яка народилась в с.Калинівка Базарського (тепер Народицького) району Житомирської області і в 1932-1933 роках проживала в цьому селі.

          Ганна  Василівна  зіткнулась  з  подіями  Голодомору  в  11  років.  Пам’ятає,  що  в  селі

Калинівка,  де  вона  народилась  та  на  той  час  проживала, від  голоду  померло  близько  10  осіб.  Багато  жителів  Калинівки,  аби  порятуватись  від  голоду,  змушені  були  піти

до  колгоспу.  В  період  1932-1933  років  в  Калинівці  та  в  окрузі  були  створені  такі

колгоспи: «Новий  шлях»,  «Більшовик»,  «Червона  долина»,  «Шевченківський»,  ім. Воро-

шилова-які  згодом  об’єдналися  в  один-колгосп  імені  Свердлова.

Ганна  Василівна  добре  пам’ятає,  як  її  батько,  аби  уникнути  розкуркулення  та  висе-

лення  на  Північ,  змушений  був  вступити  до  колгоспу  «Червона  долина»  та  віддати

туди  майже  все  майно.

Крім  Ганни  Василівни,  у сім’ї  було  ще  троє  дітей-дві  сестри  Ольга  та  Надія  живуть  досі,  а  брат  Сергій  загинув  в  Німеччині. Батько  її,  Онопрієнко  Василь  Ігнатович,

також  воював  на  фронтах  ІІ-ї  світової  війни,  повернувся  з  Перемогою  додому.

Помер  в  1982  році.

Спогади  Грахової  Ольги  Семенівни 1922 р.н.  про  голод  1946-1947 р.р.

Сім”я   Грахових-Іван  Семенович  та  Ольга  Семенівна  з  сином  Валерієм,  в  1946 р.

переїхала  до  Занфирівки. Ольга  Семенівна  згадує,  як  харчувались  печеним  буряком,

весною  1947 р.  збирали  молоду  кропиву,  лободу.  Пам’ятає,  як  батько  виміняв  за

доволі  добротне  пальто  відро  кукурудзяної  січки  і  яке  це  було  велике  свято  для 

сім’ї.    Декілька  людей  в  Занфирівці  померло з  голоду. 

В  Олександрії  проживає  зараз  Дука  Петро,  батьки  якого  з  дітьми  жили  по  сусід-

ству  з  Граховими. В 1946-47 р.р.  в  них  померло  кілька  дітей  з  голоду.  Точну  кіль-

кість  Ольга  Семенівна  вже  не пам’ятає. Пам’ятає,  що  маму Петра Дуки  звали  Марія,

а  батько  працював  на  млині,  де  зараз  старий  сільський  цвинтар.

     Ольга  Семенівна  добре пам’ятає,  як  до  них  додому  приходили  місцеві  „активісти”

і  забирали  все,  що  попадало  під  руку.  Одна  з  таких  „активісток”  Карталиш  Килина

прийшла  якось  до  них  взимку  1946-47 р.р.,  наказала  зняти  з  стін  вишивані  рушники

і  заставила  маму  Ольги Семенівни  обмотати  їй  цими  рушниками  ноги  замість  онуч.

     Поряд  з  Граховими  жили  ще  сусіди  Дудники-Павло  та  Катерина.  Їх  дитина  якось

пішла  до  лісу  в  надії знайти  що-небудь  їстівне,  а  через  деякий  час  під  деревом  її   знайшли  мертвою.  Самі  Дудники  померли  в 1956-57 р.р.

Нікого з цих людей вже нема в живих. Але залишились їх спогади і, як на мене, вони мають безцінне значення для виховання підростаючого покоління незалежної України.