Моя творчість

Скільки  літ  вже сплило,  як  подався  я  в  світ

Кращої  долі  для  себе  шукати,

Та  весь  посивілий  вернувсь  до  воріт

Своєї  старенької  рідної  хати.

Линули  роки  мої  на  чужині.

До  поту трудився. Став  я  багатим.

Та  снилось  мені  над  рікою  село

З  хатиною,  де  сповила  мене  мати.

І  тільки  тепер,  крізь  прожиті  роки

Єством  я  своїм  усе  зрозумів,

Що  щастя-то  бачити  Дніпр  мій  широкий,

Пшеничні  простори  безкраїх  ланів.

Щастя-до  уст  притулити  землицю,

Що  потом  пропахла  й  сльозами  полита,

Щастя-напитись  води  із  криниці,

Що  край  дороги  стоїть  сумовито.

Щастя-почути  пісні  кобзаря,

Що  линуть  над  краєм  тугою  сповиті.

Щастя-на  небі  вечірня  зоря,

І крик  пугача,  темрявою  вкритий.

Щастя-на  хаті  гніздо  журавлине,

Шум  вітру  в  діброві,  жайворонка  спів.

Щастя-коли  розцвітає  калина,

Що  руками  своїми  її  посадив.

Щастя,  що  знову  я  на  Вкраїні.

З  нею поділю  і  радість,  й  жалі.

Щастя-мати  таку  Батьківщину

І  щастя-спочити  у  рідній  землі.

                              Христонько  Микола  Петрович,

                           Вчитель  історії  Бутівської  ЗОШ  І-ІІІ  ст. 

                                                    Я-педагог і особистість

Сьогодні, оглядаючись на пройдений шлях, я розумію, що можу зробити деякі підсумки свого особистого та професійного життя. Незабаром мине 30 років, як я працюю в звичайній сільській школі, жодного разу не зрадивши обраній професії ні словом, ні ділом. Може, це буде звучати надто пафосно, але я горджуся тим, що за цей час і думки не допускав про зміну професії. Чого я досягнув за роки роботи в школі? Дуже багато. Я не про нагороди, категорії чи звання. Я самоутвердився як особистість, як вчитель. Я знайшов своє місце  в цьому житті. Я чітко і ясно усвідомив моє  призначення на цьому світі - «сіяти добре, розумне, вічне». А нагороди… Так, звичайно, вони мають  важливе значення: «спеціаліст вищої категорії, «вчитель-методист», «Відмінник освіти України». Вони, як віхи мого педагогічного життя, ступені мого професійного  зростання. Але особисто для мене найбільшою, найважливішою нагородою є повага батьків і дітей, вдячні слова моїх випускників, що пішли по стопах свого учителя, авторитет серед громади. І кожного ранку дорогою до школи  йду з високо піднятою головою, бо я горджуся своєю професією і знаю, що і сьогодні  часточку своєї душі, свого серця віддам Оленці і Петрусеві, Марійці та Іванкові.

А як все починалося? Ви спитаєте, чи пам’ятаю я свій перший урок? Так, звісно. Ніби вчора це було. Воскресенська СШ Іванівського району що на Херсонщині. Урок всесвітньої історії в 9 класі. І дитячі очі, очі, очі… А в них –цікавість, захоплення, подив і якась загадковість. Та моя вчительська біографія почалась не з цього. Сталось все набагато раніше. Якось на урок фізики в 10, тоді випускному, класі зайшов мій класний керівник Олег Станіславович і дав мені якийсь папірець. На перерві я уважно почав читати. Це було мені запрошення з івано-Франківського державного педінституту імені Василя Стефаника взяти участь у конкурсних екзаменах для вступу  на історичний факультет вузу. Я довго не міг себе опанувати від щастя. Виявилось, що мені , як активному учаснику історичних олімпіад, єдиному на три випускні класи прийшло таке запрошення. Але сказати, що  в цей момент  я свідомо визначився з майбутньою професією-значить, покривити душею.  Не один пуд педагогічної солі прийшлося з’їсти, аби усвідомити  і відчути, що вчитель-це моє покликання. І сьогодні, гортаючи сторінки свого життя впевнено можу сказати -  іншої долі мені не треба…

(матеріал на конкурс "Учитель року-2016") 

                                                     Автобіографічне есе

В житті кожної людини настає той час, коли вона, оглядаючись на прожите життя, прагне зрозуміти його сенс, проаналізувати помилки, накреслити якісь подальші перспективи або просто – занотувати свій життєпис з думкою, що комусь цікаво буде його прочитати.

До того, аби викласти свої думки на папері, мене спонукала зустріч з цікавою і неординарною особистістю Л.А.Гайдою.

З чого почати? Мабуть, зі стандарту. Народився я далеко від України, в м. Воркуті Республіки Комі Російської Федерації. Тато мій, Петро Миколайович, після служби в армії поїхав на Крайню Північ за копійчиною де й зустрівся з мамою – Галиною Олексіївною, яка родом з Могилівської області Білорусі. В 1963 році народився я , а наступного, 1964 року молода сім”я переїхала в село Голинь Калуського району Івано-Франківської області, до батьків мого тата.

Більшу частину свого життя я прожив в Західній Україні. Саме тут, під впливом особливої атмосфери західноукраїнського села, за активної участі у моєму вихованні сім”ї, родичів, і в першу чергу моєї бабусі (особливо її «Бійсі Бога» та «Най ті Пан Біг борони», формувалися мої погляди, моє світобачення.  Але  тільки зараз починаю розуміти, що я дуже мало знаю про свою родину, історію свого роду. Навчаючись в школі, затим –в Івано-Франківському педінституті я чомусь зовсім не приділяв уваги цьому питанню. Як я шкодую про це зараз… Втрачено те, що не вернеш-пам'ять мого роду. А що ж я пам’ятаю? Так, окремі життєві епізоди, що вкарбувалися в дитячу пам'ять, деякі скупі розповіді тата та мами. Коли було кого розпитати-цього не зробив, а коли відчув, що мені це конче треба, аби і дітям своїм передати і, можливо, ще й онукам розповісти-нема вже кого спитати.

Коли я був у 5 класі, помер мій дід, Микола Петрович(батьки назвали мене на його честь). Що я пам’ятаю про нього? Зовсім мало. Про себе він нічого не розказував. Дід був мовчазливою людиною. В неділю чи в релігійне свято він міг просидіти, дивлячись у вікно, цілий день і не промовити ні слова. Вже в старших класах я від тата дізнався, що дідо був вивезений в 1941 році на каторжні роботи до Німеччини, а влітку 1945 року повернувся додому, та такий худий та кволий, що ледве переступив поріг. Правда, не встиг присісти з дороги, як до хати ввалилось троє односельчан, які видавали себе за представників УПА, хоч ніякого відношення до цієї сили не мали. А так, грабували а то і вбивали. Без традиційного в Західній Україні «Слава Ісусу Христу» відразу до діда: «Та ти, Николо з заробітків. Ану показуй, що привіз». Дід кивнув на клунок. Ті взяли, потрусили. Стара куфайка, кирзаки та латані – перелатані гаці. Так і пішли ні з чим. Згодом дід пішов працювати на колгоспну цегельню. Я довго беріг єдину пам'ять про діда – ліхтарик , що працював від батарейки. Його чомусь називали «цибулькою», хоч на цибульку він зовсім був не схожий. А що я пам’ятаю про свою бабу, Анну Пилипівну? В голові зринають окремі епізоди. Один з них-як баба вставала вдосвіта, стояла на колінах перед великим образом, молилась і била поклони. Другий епізод – це я бачив, як баба плаче. Якось після обіду зайшла до нас Кася Солдат, сільська поштарка, принесла бабі пенсію. Моя баба все життя пропрацювала в колгоспі. «Розпишіться, Анно». Баба поставила якусь закарлючку, бо була неграмотна. Але гроші рахувати вміла. «Йой, Касьо, та то ти мені забагато дала. В мене-сім підисіть, а ти аж дванадцять рублів дала.» «Та ньи, Анно, то всьо добре. З цего місяці підбільшили пенсію на пьитку». От тоді я і побачив вперше бабині сльози. Померла баба, коли я був у 8 класі. Як пам'ять про бабу, я бережу декоративний таріль, який опинився в мене  завдяки моїй рідній сестрі Світлані. В бабиному креденці(мисник) було декілька таких. Зараз він є дорогим експонатом мого шкільного історичного музею.

Про свого батька знаю набагато більше. Збереглось чимало світлин з його шкільного життя, періоду служби в армії, часів перебування в Воркуті. Тато мій, 1936 року народження, пережив фашистську окупацію, два рази змушений був іти до першого класу – перший раз при німцях, другий-при «совітах». На відміну від мого діда, тато був дуже говіркий, любив розказувати і вмів розказувати, особливо, коли в неділю чи в свято перехилить чарчину. Про все не напишеш, але один епізод з його життя наведу. Було це в 1950 році. Татові тоді йшов 14-й рік. З нашого села, як, до речі, і з інших навколишніх сіл, посилали дорослих чоловіків рубати ліс, вручну розрізати його на дошки для промислових потреб в село Грабів Рожнятівського району. Робота була обов’язкова і треба було відпрацювати два тижні. Якось зайшов до хати Петро Жураківський (з числа місцевих активістів-«ястребків»). «Так, Анно, борзо збирай свого каваліра, поїде в Грабів на два тижні». Баба в плач: «Йой, Петре, змилуйсі, та то ще дітвак». «Анно, шляк вас всіх трафи, повистрілюю всіх, як завтра не прийде він до сільради. В мене план». До слова, Петро Жураківський, «Гадан», як прозивали його по вуличному, не одному в селі завдав біди, намагаючись вислужитись перед владою. Коли він на початку 90-х помер, то громада села не дозволила його ховати на сільському цвинтарі.

Дуже хочу, щоб той, хто, можливо, читатиме ці рядки, прочитав і про мою маму. Про її родину я знаю ще менше. Пам”ятаю, що мама розказувала про свого тата, який загинув на фронті, про те, як важко було виживати родині одній, без чоловіка і як вона змушена була поїхати на освоєння Крайньої Півночі. Тоді це дуже голосно звучало – «по комсомольській путівці».

Коли я вже навчався в педінституті, одержав якийсь життєвий досвід, по серйозному відносився до багатьох речей, мама не раз мені скаржилась: «Трудно, сынок, среди чужих людей».

«О, Петро Христонько москальку привіз», -говорили, коли молода сім”я в 1964 році приїхала в село. Та що говорити про чужих, коли свої, рідні не відразу сприйняли все як належне. В мами доволі часто проявлялись ностальгічні моменти. Одного разу вона мені розказувала про те, що її свекруха, моя баба, деякий час навіть не розмовляла з нею. Але поволі атмосфера відносин тепліла, хоч мені чомусь здається, що баба до кінця так і не сприйняла мою маму як свою невістку. Мама відразу влаштувалась на роботу на деревообробну фабрику в смт. Брошнів, що за три кілометри від нашого села, де й пропрацювала до виходу на пенсію.

Коли в 2008 році мама помирала в мене на руках (проклятий рак забирав останні сили), вона якось, як мені здалося, дуже по філософськи говорила про життя. Яке воно коротке, непередбачуване. Потім запитала мене: «Як тебе там живецца, сынок?» Вона за все життя, прожите в Західній Україні, так і не змогла перейти на українську мову. Але ця її білорусько-російсько-українська словесна мішанина була на диво  милозвучною і приємною, а зараз вона стала мені ще й такою дорогою…

На той час я вже 12 років разом з сім”єю проживав в селі Бутівське Олександрійського району що на Кіровоградщині. Як сталось, що я опинився далеко від батьківської хати? Та якось все дуже просто. Молода вчительська сім”я в пошуках роботи написала листи в різні кінці України. Єдиною нашою умовою було надання нам більш-менш пристойного житла. Серед одержаних листів нас найбільше зацікавив лист з Кіровоградщини. 4 червня я приїхав, щоб познайомитись з селом, школою, умовами проживання, а вже 12 липня  з речами заїхав до нового будинку. Дружина з 3-х річною дочкою приїхала в середині серпня. І ось вже 18 років, як ми живемо в Центрі України. Тут у нас вже народилась друга дочка, Софія. Чому саме Кіровоградщина? Не знаю. Може, це якесь Боже провидіння. Але я ні миті не пошкодував, що так розпорядилася доля. Я вріс в цю землю. Відчуваю, що знайшов тут якусь гармонію, душевний спокій. Може тому, що я не єдиний представник нашої родини, хто пов'язаний з цим регіоном. В Компаніївському районі проживала двоюрідна сестра моєї баби (по тату), на Черкащині жив її двоюрідний брат.

Я, принаймі один раз в два роки обов’язково приїжджаю на Прикарпаття. В мене тут є рідна сестра, чимало двоюрідних. Відвідаю могили рідних, батьків, поставлю свічки за упокій їх душ. Іноді та й защемить щось глибоко в душі. Але мине 3-4 дні, і якась непереборна сила тягне мене назад. Сім”я, улюблена робота, друзі, знайомі, господарство міцно прив’язали мене до цієї землі. А ще – захоплення, мій музей. Краєзнавчою роботою я почав займатись ще на Івано-Франківщині. В основному, це були публікації в районній та обласній пресі. Переїхавши на Кіровоградщину, я вирішив, що краєзнавчу роботу треба продовжувати. Розпочав зі збору речових пам”яток, документів, матеріалів. Коли набралась певна кількість всього, в приміщенні історичного кабінету я оформив експозицію. Але вчительський та учнівський колективи, громадськість села продовжували приносити різні речові та писемні джерела. Тоді в мене виникла думка – розширити експозицію, зайнявши під неї частину коридору на другому поверсі школи. Директор навчального закладу Василь Кузьмович Дмитренко підтримав мою ініціативу. Так в школі з”явився справжній музей, хоч свій статус він носить неофіційно. В моїх планах-дальше розширення експозиції. В цьому навчальному році планую виготовити ряд тематичних стендів та розмістити на них відповідний матеріал: з історії походження села, про участь жителів села в подіях ІІ-ї світової війни, про життя бутівчан до і після Чорнобильської аварії (адже переважна більшість жителів Бутівського – це переселенці з Житомирської області). Я дуже горджуся тим, що вже встиг зробити. А хочу зробити ще більше.

 От і вилив душу на папері. Чому? Просто відчув в цьому потребу.

                                       Липень, 2014 року


Ці матеріали можна завантажити з мого GOOGLE-диску