Голодомор 1932-1933 років-спогади учасників тих подій

07 серпня 1932 року сталінською владою було прийнято сумнозвісний "Закон про п'ять колосків" (як його називали в народі, повна назва: постанова ЦВК і РНК  СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»), який став потужним каталізатором штучного голодомору, організованого комуністичним режимом і спрямованого на знищення української нації. Я записав спогади жителів села Бутівське про події тих часів. На сьогодні в живих в Бутівському не залишилось жодного з тих, хто пережив страшний голодомор. Спогади цих людей зберігаються в шкільному історичному музеї.






Спогади про Голодомор 1932-1933 років Козаченко Євдокії Григорівни,

 1922 р.н., яка народилась в с.Бутівському, яке в 1932-1933 роках належало до Миронівської сільради  Дніпропетровської області і в роки Голодомору проживала в цьому селі.

        Батько  її,  Артеменко  Григорій  Ілліч,  працював  сторожем  на  свинарнику.  Коли

йшов  на  роботу,  то  його  дружину  місцеві   „активісти”  закривали  в  льох.  Мабуть,

боялись,  щоб  вони  не  втекли,  бо  їх  внесли  до  розряду  куркулів  і  готували  до  ви-

селення  на  Соловки.  Кілька разів  приходили  до  них  шукати  продукти,  спеціальними

піками  проштикали  все  подвір’я  але  нічого  так  і  не  знайшли.  Євдокія  Григорівна  добре  пам’ятає  імена  цих  людей: Артеменко  Трохим,  Квіташ  Степан  Микитович,

Попович  Дунька.  До  цієї  групи  стали  силою  залучати  і   брата  Євдокії  Григорівни

Артеменка  Івана  Григоровича.  Він  спитав  батька,  що  має  робити.  Не  піти-означало

підписати  вирок  і  собі  і  сім’ї,  а  піти-свої  ж  люди  прокленуть,  адже  місцевий  „актив”  забирав  з  господарств  все  до  крихти.  Батько  відповів: „Іди,  але  не  смій

кривдити  людей”.

 Одного  разу  Артеменку  Григорію  Іллічу  працівник  контори (родом  з  Миро-

нівки)  сказав,  що  їх  збираються  виселяти  на  Північ.  Виявилось,  що  на  його  госпо-

дарство   записано  1,5  га  землі,  а  насправді  було  тільки  0,8 га.  „Підіть  в  Миронівку,

візьміть  справку  аби  показати  в  місцевій  конторі”.

Григорій Ілліч так  і  зробив.  Приніс  справку,  показав  „активістам”,  ті  випустили 

з  льоху  його  дружину  і  сказали,  що  їх  сім’ю  більше  не  чіпатимуть.  Але  просили

дати  їм  що-небудь  з  продуктів,  бо  їм  треба  виконати  план.  Дружина  Григорія Ілліча

дала  трохи  квасолі.  На  другий  день  прийшов  син  Іван  і  сказав  аби  батько  написав  заяву  до колгоспу  бо  інакше  можуть  виселити.  Артеменко  Г.І. написав заяву,  а  на

другий  день  прийшли,  забрали  до колгоспу  коня,  корову,  весь  реманент.

Загроза  голодної  смерті  нависла  над сім’єю,  в  якій  було  дев’ятеро  дітей.

Тоді  мати  Євдокії  Григорівни  пішла до  знайомого  комірника  Петра  просити  допомо-

ги.  Поряд  було  заможне  господарство,  власника  якого  виселили  і  в  клуні  лежали

просяні  висівки.  Петро  дозволив  провівати  ці  відходи  і  там  залишалось  трохи  про-

сяної  січки.  Мати час  від  часу  ходила  провівати  і  це  врятувало  сім’ю  від смерті.

Однак  голодне життя  далося  взнаки  трохи  пізніше-у  батька  почали  пухнути  ноги

і  в  1939 році  він  помер  в  лікарні  у  Крилові  (тепер  Світловодськ). 

Спогади про Голодомор 1932-1933 років Онопрієнко (Давидюк) Ганни Василівни, 1922 р.н., яка народилась в с.Калинівка Базарського (тепер Народицького) району Житомирської області і в 1932-1933 роках проживала в цьому селі.

          Ганна  Василівна  зіткнулась  з  подіями  Голодомору  в  11  років.  Пам’ятає,  що  в  селі

Калинівка,  де  вона  народилась  та  на  той  час  проживала, від  голоду  померло  близько  10  осіб.  Багато  жителів  Калинівки,  аби  порятуватись  від  голоду,  змушені  були  піти

до  колгоспу.  В  період  1932-1933  років  в  Калинівці  та  в  окрузі  були  створені  такі

колгоспи: «Новий  шлях»,  «Більшовик»,  «Червона  долина»,  «Шевченківський»,  ім. Воро-

шилова-які  згодом  об’єдналися  в  один-колгосп  імені  Свердлова.

Ганна  Василівна  добре  пам’ятає,  як  її  батько,  аби  уникнути  розкуркулення  та  висе-

лення  на  Північ,  змушений  був  вступити  до  колгоспу  «Червона  долина»  та  віддати

туди  майже  все  майно.

Крім  Ганни  Василівни,  у сім’ї  було  ще  троє  дітей-дві  сестри  Ольга  та  Надія  живуть  досі,  а  брат  Сергій  загинув  в  Німеччині. Батько  її,  Онопрієнко  Василь  Ігнатович,

також  воював  на  фронтах  ІІ-ї  світової  війни,  повернувся  з  Перемогою  додому.

Помер  в  1982  році.